Щороку навесні
наступає пора, коли свідома прогресивна українська громада святкує визначну
дату – день народження світоча української поезії Тараса Шевченка. Одягаються у
вишиванки і співають хвалу людському генію. Він був сином кріпака, а став
титаном думки, він був простою людиною, а став лідером мільйонів.
Кожен з нас
по-своєму ставиться до його історичної постаті, до його творчого доробку, по-своєму
вшановує шевченківські дні: хто навчає дітей перших шевченкових віршів; хто у
школах та закладах культури проводить різноманітні поетичні зустрічі, концерти
і тематичні вечори; хто бере пензля і малює змалечку знайоме усім обличчя, пише
вірші та музику. А хто…
Тільки людина,
якій Бог не дав жодного таланту може оскверняти чужий, може глумитися над ним і
думати, що це безкарно. Як не прикро усвідомлювати, але є серед нас і такі.
Саме в цих людей
піднялась рука на святиню. Бо ж не в них виникла ідея поставити пам’ятник Шевченкові у Бурштині, бо ж не вони
ночами сиділи над проектом найкращого пам’ятника в області, і, звісно, не вони були
присутніми на відкритті. І не їх серця переповняла гордість, що тепер і в
нашому місті є куточок, куди молодята можуть покласти квіти. Натомість вночі,
наче злодії, вони прийшли руйнувати, нищити, оскверняти…
А вранці, йдучи
на роботу, люди з обуренням спостерігали творіння рук вандалів: на гордому
сірому постаменті червоною фарбою, наче кров’ю, написані похабні слова. І не важить, що камінь стерпить
все, що того ж дня група людей стерла з пам’ятника поганські розписи, що зараз і сліду їхнього
не залишилось. Важливо, які мотиви керують такими людьми, в якому середовищі
вони виховуються. А найважливіше – достукатись до серця. Може воно ще не
зачерствіло, може це просто прикра помилка, хибний крок, щоб щось комусь
довести.
Як завжди ,
людина сподівається на краще. Надіємося й ми, що наші діти будуть виражати свою
особистість не такими діями, а благородними , шляхетними вчинками.